Як і більшість дітей, а особливо хлопчаків, у
школі я був розбишакою….Будь-які благання матері, чи настанови батька зникали з
моєї голови, й ні на секунду не зупинившись, а може й взагалі, не заглянувши
туди, тікали геть…
Того дня я, як завжди, прийшовши зі школи і
пообідавши відразу…вирішив піти побігати з хлопцями у футбол…Мати попросила
допомогти їй впоратись з однією, не зовсім жіночою, роботою – нарубати дров…Але
я, із своєю байдужістю навіть не спромігся на відповідь, яка б як завжди була
заперечно…
Набігавшись…добре замучившись, і забруднившись
з ніг до голови, я прибіг додому…
Іще з вулиці побачив невелику гірку дров, і
щось темне на ній…Підбігши…я…я…нічого не зміг зрозуміти, не повірив своїм
очам!!! Там лежала моя…
І тут продзвенів будильник…я підхопився, була
сьома година ранку, час вставати, – йти до школи…
Зрозумівши всю суть сну, мов навіжений кинувся
на кухню, обійняв свою матусю….
З того дня я змінився…став слухняним сином,
завжди, чим тільки міг, допомагав своїй нені…
Але хіба так повинно бути?! Хіба ми повинні
згадувати про маму тільки тоді, коли з нею щось стається, коли приходить
“кінець”?
Від самого народження і до смерті ми повинні
дякувати їй, і виражати це завжди…Бо ж чим ще ми можемо віддячити їй за ті
безсонні ночі, за ті дні, коли ми не є поруч з мамою, а вона, мов рибина,
викинута на суху землю, побивається за нами… Вона відчуває нас, наші почуття на
будь-якій відстані. І все що стається з нами, стається з нею!
Тож не забувайте тих людей, які привели вас у
цей світ! Які переживали за вас тоді, і будуть переживати допоки є білий світ…
