Вони гуляли двоє разом вже давно

Завжди і всюди були вони в парі

Ходили разом в місто і в кіно

І бути разом було їм замало…

Було їм мало сонця і тепла,

І вітру, і дощу, і снігу взимку…

Чому ж так мало та любов дала

Це мучило двох завжди, без спочинку…

Прожити й дня вже не могли

Щоб не побачити одне одного

А у ночі лиш тим жили,

Що у душі палав вогонь кохання…

Ця іскорка давно уже горіла,

Уже, напевно, років так із два….

Не було тої, що б згасила

Двох душ їх цей палкий запал

Прийшов одного разу день у їх життя.

Вони повинні були бути десь по різну.

Якраз тоді Амур ще раз до нього підлетів,

Пустив свою стрілу – попала в серце грізно…

Зустрів він іншу, вечір весь провів

Із нею разом, не згадавши любу.

І закохався ще раз він, знов полюбив,

Хоча він знав, що зрада – дуже грубо.

Не просто грубо, – зрада – це кінець,

Кінець для тої другої людини.

І піде з іншою він під вінець,

Але не буде мати щастя він ніколи.

Кохана перша силу волі ще знайшла,

Змирилась, стихла і поклялась:

“Не буде з іншим, хоч яка б біда

Мені в цьому житті не сталась”

Бо те кохання перше вразило її

Так сильно, що не зшити серця рани.

Не зможе бути з іншим, ні!

Тому що перший їй наніс смертельні рани…

Але у цій історії кінець щасливий,

Бо зрозумів свою провину він.

І повернувся до коханої дівчини –

Знайшли щасливий берег в світі цім.

Прожили разом те життя щасливо,

Але одне щось мучило його:

Не знав, де ділась та дівчина,

Чи пам’ятає все ще про нього…

І добре, що не знав, вже дівчини немає:

Померла, покінчила із собов.

Ось так у нашому житті буває,

Така буває надміцна любов…

Та був то тільки сон, раптово він скінчився…

А він прокинувсь весь в сльозах.

Заплакав, голову схиливши, сказав:

“О ні, в моїм житті не буде так…”