І думав я, що все буде не так

І думав я, що може ти є інша…

Але не було жалю у твоїх устах

Ти ні на мить не віддавалась тиші.

А я, немов, собака, голову схилив,

І тихо слухав всі твої прокльони.

І думав, чим скоріш прийди

До мене споконвічна Божа воле…

Ні, не прийшла, не можу спати знов,

Всю ніч над зошитом схилившись

І пишу лист тобі я знов і знов

Не може серце ні на мить спочити

Чому не можу я забути те життя…

Життя, що вже нікому не вернути

Ти, може, й справді була перша та,

Свята…тебе уже ніколи не забути…

Не покидаєш мого серця ні на мить

І робиш ти на нім новії рани

Калічиш, рвеш, рубаєш і  палиш,

Немов раб сатани поганий…

І не покинеш цю роботу ти

Бо так тобі потрібно, – існувати

Бо жити вже не можеш, – ні

Господь так каже, – а йому вже не збрехати…