О, дівчино, що ти таке зробила

Мені, що вже не милий світ.

Моє ти серце полонила,

І не позбутись мені більше бід.

Підсипала в п’янке вино ти зілля,

І дала випити з своїх долонь.

І свої губи ти до мене прихилила.

Не можу більше я стояти осторонь.

Але й сказати я тобі не можу.

О, Боже, чом я не сміливий, чом!

Навіщо дав мені те почуття красиве,

Не дав лиш сили подарить його.

Я думаю лиш про одну – про тебе

І в світлий день, і в ніч не покидає сон.

Не можу викинути тебе просто з себе.

Навіщо мені весь оцей рожон.

А може все це не насправді?

Тримають мене у обіймах сновидінь,

Щоби помучить, пригнітити, покарати

Із Божих потаємних повелінь.

Та тільки як для сну, – то це задовго,

Бо може він тримати тільки мить.

Та й знаю, що кохаю лиш тебе я,

Й ніщо це почуття не зможе зупинить.