Щось дуже важко мені на душі,

Ніщо не може мене звеселити.

Чому, – не знаю, та, напевно, все це ти

Не даш спокійно мені й мить прожити.

В думки мої приходиш знов і знов:

Ні в світлий день, ні в ніч не покидаєш.

Нагадуєш мені, що ти – моя любов

На вухо шепчеш, уві сні співаєш…

Співаєш солодко: “Прилинь до мене ти,

Ти мій коханий, найрідніший в світі…”

Та я не розумію, як мені прийти,

Коли тебе немає на цім світі!

Померла вже давно, а може й взагалі

Тебе ніколи не було в цім світі…

Та ні, була, – померла ти в зими кінці

Коли з землі вилазять перші квіти…

Ті перші квіти, що дарив я Їй колись.

І як палали ті прекрасні очі,

Коли приходив я до неї…

Ех, вернись…  

І як кохались в теплі літні ночі….

Та казка наша довго не тривала

І якось у ночі до неї підкралось

Незрозуміле, я не знаю…що було це

І викрало любов божевільне ЩОСЬ…

Втекло… Побігло… І саме, напевно,

Не зна куди діватись, що робить…

Та не поможуть мої сльози вже не вернуть

І більш тебе не зможу я любить…

Я буду мучитись, страждати,

Й, напевно, вже ніколи не забуду я Тебе

Але не зможу я тобі сказати…

Як мені важко думати про це…