І вже усе!? Це все, на що ти здатна?

Така розхвалена… В віршах, в піснях…

А тут, прийшла, а потім не спитавши

Пішла… Ніхто не зна куда…

Та може ти іще вернешся? Навіщо?!

Ні, не треба вже мені тебе, і край….

Ні, вже не поведусь… Але постійте…

Ти знову тут? Ти, немов сметь, страшна…

Хоча одні ж бо скажуть, що прекрасна

Що рай земний даруєш ти…

Я скажу: “Ні! Не має гірше

Ніж бути полоненим нею, як у сні…”

Якось підкралась ти нежданно…

А може й ні, я мож цього й хотів…

Чекав на тебе, виглядав, та рано

Іще тебе в свій світ повів…

Ти, немов кара Божа,

(інакше ймення я не дам тобі!)

Робушувалась в мéні, розрослась…як роза…

Пустила корінь…і лишилась там…

Але твої колючки довго не терпіли

Назовні вирвались і покінчили все

Вони розбили серце що ЛЮБИЛО

Яке уже ніколи не зросте…

Я так і знав, я знав що це недовго буде

Не раз чував, читав і навіть був зустрів

Та думав, що ти в мене інша будеш

…Але, напевно, Бог інакше повелів…